Трохи радості для інтроверта.

Знаєте, а все ж, іноді, страшенно приємно бачити навіть не друзів, а просто приємних людей. Неважливо чи потрібно для цієї зустрічі працювати чи ні, але і в цій атмосфері чудово відпочиваєш від тягаря буднів і важкості творчого застою... Люди, які раді тебе бачити, які багато чого хочуть тобі розповісти і послухати тебе. Це все дуже приємно. Не те, щоб є потреба уваги і розуміння, радше треба певний простір для обміну ідеями, не чистими, а такими, на рівні задумів, але живими ідеями.

 

То, що ще? Звичайно ж, з такими людьми приємніше за все зустрітися творчій атмосфері. Скажімо, в атмосфері творчої роботи. Коли всіх вас об'єднує щось одне, те що кожен з вас бачить зі свого кута зору. А потому всі ці кути зору наче змішуються, та й виходить щось неповторне ... Таке загальне і рідне для всіх. Зрозуміле всім. Дякую!

«Лампова» атмосфера.

Довгий час не міг зрозуміти: у чому ж полягає чарівливість невеликих містечок і сіл. Вчора відповів собі на це запитання. Маленькі містечка і села ще не стали постмодерними (а тим більше постпостмодернимі), в них ще немає багатошаровості сенсу. Там все гранично зрозуміло і в цій зрозумілості є певна поетичність, медитативність.

 

Щоменше населений пункт, то більше відчувається зв'язок із землею, якимось духом провінційної України. Саме цей дух в свій час відчув Тарас Григорович Шевченко у своєму вірші «Садок вишневий коло хати ...». У великому місті ніколи не відчуєш такого спокою, такого приємного умиротворення від визначеності.

 

Те, що деякі називають периферійної відсталістю, насправді, можна побачити геть інакше, якимсь химерним мінімалізмом і консерватизмом у хорошому значенні цього поняття. Один з найважливіших уроків провінційного життя - це урок прикладного прагматизму. У провінції мобілізує не тільки нестача, але і достаток. Нормальна людина з провінції завжди винахідлива і голодна (в непрямому значенні цього слова).