Читання. Типи читачів.

Є злочин тяжчий, за спалювання книг. Наприклад - не читати їх. Рей Бредбері. Ніколи не припиняв дивуватися багатьом спадковим інтелігентам у яких ще діди й прадіди починали збирати бібліотеку, а вони нічого не читають. Не цікавляться ані наукою, ані художньою літературою, всі ці полиці з рідкими й часто-густо, ретельно відібраними, чудовими, книгами - виконують функцію додаткових декоративних меблів. Ще одного величезного пилозбірника. Причому, у цих людей зазвичай читають і батьки й бабусі з дідусями. А їм - не цікаво. Їм: погуляти, вконтактах посидіти, у комп'ютерні ігри погратись... Дивно, чому ці люди не цінують свій інтелектуальний розвиток? Може в них просто, свого роду, манія величі й вони думають, що осягли й знають все? На практиці вони, зазвичай, таки знають все, але вкрай поверхово... Втім, є й інший тип сучасних людей. У них бібліотеки - убогі, але зачитані до дір. Рівень володіння цією нехай і доволі невеликою інформацією такий, що людина може майже зі сто відсотковою точністю назвати не тільки книгу, але й сторінку, де згадується те або інше. Деякі представники такого фундаментального читання здатні вивчати великі книги на пам'ять, коли зустрічаєш таку людину, вона, мимоволі, викликає повагу. Що ж до мене, то я представник третього типу читачів. Читати мені цікаво і я розумію, як це важливо для саморозвитку й кар'єри, однак, далеко не завжди маю вдосталь часу на звичайне, не цільове, читання. От і виходить, що бібліотека в мене більш-менш, але от відсоток прочитаного й осмисленого з неї не такий уже й високий. Кривдно. Але, нічого, буду виправлятися.

Друга світова війна й Запоріжжя

22 червня 1941 року відразу після початку Великої Вітчизняної війни кілька десятків тисяч запорожців пішли на фронт добровольцями. 17 серпня 1941 року нацисти підступили до міста Запоріжжя, досить стійкий захист міста, тривав десь зо два місяці, аж до 4 жовтня. 18 серпня 1941 року німці, з метою найшвидшого узяття Дніпрогесу й греблі, якою й хотіли ввірватися до міста, улаштували прорив танками й моторизованими військами. Ворог прорвав радянську оборону на невеличкій ділянці фронту на Захід від Запоріжжя, мостом через «старий Дніпро» ворожим військам пощастило пробитися на Хортицю й підійти до Дніпрогесу. Захисники міста перемкнули гідроелектростанцію в режим самоспалення, і відійшли на лівий берег. Заразом підірвали залізничний міст-переїзд новим руслом Дніпра й фрагментарно - греблю. Потужний водоспад накрив певну кількість переправ нацистів, потопив кілька підрозділів ворога. Запоріжжя брали не якістю, а кількістю. Захисники крім активної оборони евакуювали підприємства міста - на схід країни виїхали 22 заводи загальносоюзного значення й близько 30 дрібніших підприємств. Крім того передислокували й навчальні заклади. 4 жовтня 1941 року майже відразу після виселення цінних робітників і технічної інтелігенції в Запоріжжя вдерлися війська нацистської Німеччини. У перші ж дні окупації запанував «новий порядок», уже відомий своїми: насильством, грабіжництвом, винищуванням населення. За два з невеликим роки окупації загинуло понад 44 тисячі людей. Однак, нацистам так і не вдалося реанімувати бодай якісь місцеві виробництва, партизанські диверсії не припинялися й були досить ефективними. Осінніми днями 1943 року радянські війська, нарешті, повернулися до Запоріжжя. У період з 23 по 25 вересня між Дніпропетровськом і Запоріжжям стартувало великомасштабне форсування Дніпра. Чотири дні запеклих боїв мали результат - від ворога була повністю звільнена лівобережна частина Запоріжжя, на жаль до цього моменту навіть житловий фонд був зруйнований на 90%, що вже казати про підприємства. Просто після зачищення, у місті відразу були розгорнуті відбудовні роботи. Ворожі ж війська - закріпились на правобережжі й обстрілювали, відбиту в них, частина міста. 14 жовтня 1943 року війська Р.Я.Маліновського максимально звільнили все Запоріжжя. Втім, лише до 30-го грудня нацисти відступили від міста остаточно.

Запоріжжя - місто, породжене Дніпрогесом.

В 1920 році в плані ГОЭРЛО було зазначено наступне: «...для обслуговування Придніпровського району, Криворізького району й північної частини Таврійської губернії запропоновано спорудити потужну гідроелектричну станцію в місті Олександрівську». Оптимальний проект будівництва Дніпровської гідроелектростанції розробив академік І.Г. Алєксандров. Уже в 1921 р. влада почала здійснення масштабного задуму, невелике повітове місто - Олександрівськ ( що виросло у свій час із фортеці Дніпровської лінії, побудованої за наказом російської імперської влади) було перейменовано на Запоріжжя - «те , що лежить за порогами». Ця назва - нагадування, що до будівництва в 1932 р. Дніпрогесівської греблі, ріка незручно перетинала скелястий південний край Українського щита, що закінчується порогами, що значно ускладнювали судноплавство, сьогодні деякі пороги - затоплені цілком. До слова, російська варіація назви - «Запорожьє», як топонім, ще кілька разів зустрічається на території сучасної Росії. Запоріжжя масово будують на початку 30-х років ХХ століття за єдиному генпланом: саме тому місто й просторе й зелене. План ГОЕРЛО передбачав не тільки, виключно будівництво електростанцій, але й спорудження інших промислових підприємств, а також сучасної, на той час, соціальної інфраструктури. Буквально виросли містоутворюючі підприємства: алюмінієвий комбінат (ЗАЛК), завод інструментальних сталей (сьогодні «Дніпроспецсталь»), «Запоріжсталь», коксохім, завод феросплавів, вогнетривкий завод. В 1939 році місто Запоріжжя стало обласним центром, на цей момент населення міста вже складалося з, по факту, народів усіх радянських республік, що осіли в місті. Приїжджі - були, головно, людьми, які відгукнулися на заклик брати участь у загальносоюзних будівництвах, що відбувалися тут. На міжнародних виставках у Парижі (1938) і Нью-Йорку (1939) саме Запоріжжя представило нові радянські міста. Втім, нехай і незначна, але яскрава, насамперед - архітектурна, історична спадщина Олександрівська збереглося в Запоріжжі й донині.

ФК «Металург» (З) знову в Прем'єр Лізі!

Не дивлячись на багатотонний песимізм багатьох запорожців і навіть деяких уболівальників запорізького Металурга, клуб відіграв цей сезон Першої Ліги Чемпіонату України з футболу на тверду оцінку - відмінно. Навіть за словами декількох тренерів команд-суперниць - команда Металург - рівня Прем'єр Ліги, загалом, без зайвої скромності скажемо, що так і було, навіть коли вона вилетіла в Першу Лігу й так воно й залишилося в цьому сезоні (величезне дякую менеджменту й тренерам, які не дали команді «розклеїтися», після прикрого зниження в класі). Що ж найбільше запам'яталося в цьому сезоні у вкрай не респектабельної, на перший погляд, Першій Лізі? У першу чергу - сильна й рівна гра. Так атак наш клуб, що традиційно грає від оборони й на контр-атаках, організовував зовсім небагато, але ці атаки були максимально якісними, відмінно працювали також захисники й голкіпер. Всі нарікання про те, що клуб, мовляв, втратив багато пунктів через не зіграність або молодість команди - дурниця. Не варто забувати, що футбол - гра складна й мало передбачувана, командна й результат найчастіше залежить не від конкретного гравця або гравців, а від команди, у цілому й інших факторів. Втрати пунктів - природні й неминучі. Молодь же показала себе просто чудово. Та й «стара гвардія» представлена - Олексієм Бєліком - теж добре зіграла.

Я чесно й з величезним задоволенням віддивився всі Інтернет-трансляції виступів нашого рідного. Хочу зауважити, що вперше за багато років я дійсно побачив чіпкий і самовідданий футбол, футбол справжніх бійців і чемпіонів. Приємно, що футболісти, крім своїх особистих кар'єрних амбіцій, розуміють, що вони захищають честь великого й потужного індустріального центру, працюють на престиж Запоріжжя куди більше, ніж будь-які представники місцевої влади. Окремо хочеться підкреслити те, що нарешті в запорізькому футболі з'явилися ефективні й результативні легіонери... Безумовно, успіх футбольного клубу «Металург» Запоріжжя можна розхвалювати ще довго, адже, друге місце в Першій Лізі - результат гідний. Від усього серця поздоровляю улюблений клуб з перемогою й поверненням у Прем'єр Лігу Чемпіонату України. Ура!

Перемивання кісточок екстравагантних випускниць, як символ остаточної дегенерації сучасної журналістики в СНД.

У той час як світова преса пише про актуальні економічні й соціальні проблеми, наукові відкриття, гучні злочини. Вітчизняна журналістика й російськомовна журналістика СНД ще й ще раз доводить свою жовтороту незрілість. Цього разу «сенсаційною» темою стали відверті/дивні вбрання українських випускниць. Чому ця тема спричиняє такий ажіотаж, адекватній людині, а тим більше журналістові - зрозуміти, просто, неможливо. Напевно, подібні випадки легких і плоских провокацій були й раніше, але всі чомусь мовчали й не ліпили із цього теми дня. А тепер, раптом, у цьому знайшли щось унікальне. Безліч талановитих митців: влаштовують виставки, презентації, різного штибу зустрічі й жодного журналіста там немає. Спортсмени: виграють призи, здобувають звання, піднімають престиж України й у них беруть інтерв'ю, буквально, раз на сто років... Скажете, що все це не сенсаційно? А все й не може бути сенсаційним! Головне завдання журналіста - інформувати і якщо в нього це не виходить робити якісно й цікаво - те нехай працює в іншій сфері, а не шукає «сенсацій» на кшталт відвертих/дивних убрань українських випускниць... Є в Україні люди, що не вміють доречно одягатися й що? Що в цьому нового? Або зайвий раз Батьківщину знеславити хочеться? Дуже прикро, що українська журналістика нагадує дурну маленьку дівчинку, яка всім розповідає гидоту про матір й ще й сама сміється з цієї гидоти. На жаль, вітчизняна журналістика, та й журналістика в СНД - деградує семимильними кроками. Якщо в усім світі розподіл на елітарну й масову журналістику, є чітким, то в країнах СНД «жовтизна» уже давно добралася до національних каналів телебачення, що крім висновку, про виродження серйозної журналістики, дає передумови казати про виродження серйозного споживача масс-медійного інформаційного продукту.